СЕЛО КРИВА
Крива
Село, центр Кривської сільської ради.
Населення: 1 400 жителів.
Географічні координати: 48°10'00'' N 23°13'60'' E.
Відстані: Київ — 796 км • Ужгород — 111 км • Хуст — 5 км.
Автомобільні траси: Н09 «Мукачево — Рахів — Івано-Франківськ — Рогатин — Львів».
Водойми: р. Тиса.
Перша писемна згадка: 1378 рік.
Село Крива розкинулося у мальовничому підніжжі гір: Німиця, Чічків, Човкове, Чабрин. Витворами природи є Соколів камінь, Камінець, печера Марії-Терезії.
Воно розташоване на лівому березі річки Тиси в районі так званих Хустських воріт. Як показують археологічні знахідки (скарб бронзових предметів) люди поселились тут дуже давно, ще у бронзовому віці (близько 3300 років тому). Відкриття у сусідньому Королеві найдавнішої на території України стоянки первісних людей, вік якої близько 1 млн. років, дав підставу сподіватися на відкриття в майбутньому тут слідів людини кам’яного віку.
Перша письмова згадка про село відноситься до 1378 року. У грамоті, виданій угорським королем Людовиком Великим, Крива фігурує уже як існуючий населений пункт. Належало воно волоським воєводам Балку і Дрегу, володарям Королівського замку.
Розташовуючись на березі Тиси, село неодноразово зазнавало стихійного лиха. До XVIII ст. село знаходилося не на тому місці де сьогодні, а ближче до Тиси. Проте, постійні повені змушували людей підніматися все вище на берег, аж поки Крива не опинилася на своєму сучасному місці. Та не лише повені завдавали людям лиха. Село було розташоване у стратегічно важливому пункті (Хустські ворота), де часто проходили різні війська. Особливо дісталося їм від татарських нападів у XVI і XVIII ст., та вторгненням поляків у 1657 році. Але найбільшого удару селу завдала визвольна війна угорців оголошених Ференцем Раковці у 1703-1711 рр.
Сучасні жителі Криви є нащадками поселенців XVIII ст. Починаючи з середини XVII ст. кількість жителів Криви поступово зростає.
Легенда про заснування села твердить, що по Тисі на плотах люди перевозили із Солотвинських солекопалень сіль, а з Верховини дерево у Середньодунайську низовину. На певному шляху вони мали місця відпочинку. Річки Тиса і Ріка дуже були швидкими , прудкими, а також було багато порогів. Як їх проминали, то вже до Криви допливали спокійно. Річкою Ріка плоти сплавляли невеликі (до 20 м.) і тому у Криві знаходився склад, де вони формувалися у більші (40-50 м.) і сплавлялися до Вілока. Відстань пропливали за один день. Найнебезпечнішим було коліно Тиси нижче Криви. І ось на тому місці, на одній скелі з північної сторони видовбано невелику печеру, яку в народі називають печерою Марії-Терезії.
Бокораші боялися цього стрімкого місця. Будь-яка неточність в управлінні бокорами могла призвести до зіткнення зі скелею. Були випадки, коли бокораші гинули налетівши на скелю.
Саме в той час (1717-1780 рр.) в Австро-Угорщині володарювала Марія-Терезія. Духовенство вирішило для уникнення катастроф біля сумнозвісної скелі поставити дерев’яний бюст Марії-Терезії і освятити це місце.
Правда існує друга версія, що бюст був святої Кароліни італійської покровительниці моряків. Дерев’яний бюст зробив майстер з Королева. В XIX ст. після великої повені річка відійшла від скелі, яку омивала роками. Тепер знову хвилі швидкоплинної Тиси б’ються об скалу, але бюст святої Кароліни або Марії-Терезії пропав і досі не відомо, хто знищив цю історичну пам’ятку.
Про Марію-Терезію в селі Крива і досі живе легенда, як на згадку про бокорашство, яке існувало колись.
Згодом залізнична колія, прокладена біля водного шляху, похитнула значення цієї небезпечної професії і після 1945 року сплав лісу річками Закарпаття припинився.
За даними історика І. Т. Шульги, в 70-х роках XVIII ст., у п’яти закарпатських коронованих містах нараховувалося 244 бокораші, в тому числі у Вишкові – 53, Довгополі – 31, Сігеті – 60, Тячеві – 33, Хусті – 97 бокорашів.
Першими поселенцями села були Чабрі, звідки сучасна назва Чабрин, потім поселилися Фетьки та Силадії, що переселилися сюди з Міжгірщини.
Більшість населення в минулому були лісоруби, риболови, бокораші.
У 1850 році проживало 221 чоловік, з яких 214 були українці і 7 євреїв. Вони будують собі дерев’яну греко-католицьку церкву.
У 1751 році в єпископській Візантії йдеться про дерев’яну церкву св.Миколи, яку збудували у 1721 році. У селі тоді служив парох Новосильський. У ті часи стан церкви підпорядкувався в 4 округи:
А) Кумнятський;
Б) Севлюшський;
В) Турцанський;
Г) Тур-Теребешський
У цих 4 округах були на рахунку 33 парохії з 33 церквами, з них мурованих 11, дерев’яних 22, а також 16 філіалів з церквами з яких 1 мурована, а 15 дерев’яних, а також 1 каплиця. Вірників було 33809, а шкільних учнів 433. Церква була підпорядкована окрузі Турцанському. Останню згадку про дерев’яну церкву зазначено у 1847 році, а її престольний камінь поставлено перед головним фасадом теперішньої мурованої базилічної церкви з трьома дзвонами на вежі.
Свято-Покровську греко-католицьку церкву збудували у 1888 році, про це свідчать і ікони, які знаходяться у теперішній церкві, але виписаний на фасаді 1901 рік вказує очевидно на дату посвячення вже обладнаної та розмальованої церкви. Останній зовнішній ремонт церкви відбувся у 1981 році, а малювання інтер’єру проводилося у 1989 році, що зазначено на стіні над хорами.
У каплиці біля вежі збереглася ікона Успіння з попередньої дерев’яної церкви.
Місцевий парох Михайло Мовзер був засуджений 1949 р. на 25 років каторги. Трагічно загинув 25 лютого 1955 р.
Відомо, що перша Божественна літургія відбулася у 1901 році. Вірники с. Крива посвятили храм під опіку Матері Божої, щоб вона своїм покровом оберігала людей і село. Тому кожного року 14 жовтня на Покров Пресвятої Богородиці вірники села святкують храмовий празник.
У 1928 році жителі села Крива брали участь у загальному страйку плотогонів долини річки Тиси.
Гостра нестача землі змушувала велику кількість трудового населення шукати сторонніх, не хліборобних робіт, коли не було змоги проіснувати за рахунок оренди земельних угідь від общини або заможніх.
Джерелом таких заробітків було місто Хуст. Селяни котрі мали тяглову силу (коні, воли) виїжджали на вивозку лісу, а безкінні працювали лісорубами. Селяни, які не мали тягла часто виходили в пастухи при перегоні скота з одного ярмарку на інший (їх називали ботошами). Всю худобу, яка закуповувалася на ярмарку у Хусті цілими гуртами переганялася в Мукачево та Ужгород. Такі перегони тривали тижні.
На лісорозробках оплата праці була дуже низькою, а умови - важкі, відпочинку не існувало. Літній чоловік Іван Копча, який у свій час був лісорубом-сезонником пригадує, що він у 1934 році разом з трьома товаришами заробили 180 крон. Петро Мушка за два дні заробив дві крони 50 гелерів.
3 січня 1918 року по квітень 1919 року село належало боярській Румунії. Експлуататори шукали різні методи збирання з населення планових та надпланових податків, часто-густо екзекутори забирали останню корову від сім’ї, різні речі домашнього вжитку. При несвоєчасному сплаченні податків до населення застосовувалися і тілесні покарання. За найменшу провину присуджували 25 ударів палицею - «винуватців». Селянин сам був змушений рахувати удари по-румунськи. Якщо він помилявся, то повторювали все спочатку і часто забивали на смерть.
З 15 березня 1939 року село окупували хорватські угорці. За часи Угорщини село мало назву Кірве. Вони, як і боярські румуни ненавиділи все слов’янське, сильно знущалися з простого люду, часто забороняли спілкуватися рідною мовою, говорячи при цьому: «Угорський хліб їж, говори по-угорськи».
34 жителі добровільно вступили у Червону Армію і 1-й Чехословацький армійський корпус імені Свободи. Не всі повернулися додому, 12 з них загинуло на війні.
В центрі села встановлено пам’ятник односельцям, які загинули у Великій Вітчизняній війні.
Село було визволене від фашистських окупантів 24 жовтня 1944 року.
Будівля сільської ради, бібліотеки та пошти збудована у 1973 році.
Дитячий садочок побудований у 1986 році.
Св. Петро-Павлівська православна церква побудована в 1993 році.
У 2008 році біля дитячого садка була зведена каплиця Пресвятої Богородиці Марії.
З 2008 року в сільській школі діє шкільний краєзнавчий музей "Скриня минулого", де представлено безліч експонатів, які демонструють життя та побут кривської сімї ХІХ - початку ХХ ст. Це Божі ікони, рушники, кросна, глиняний посуд, друкарські машини, одяг, керамічні тарілки, історичні матеріали Великої Вітчизняної війни та багато інших.
У 2009 році розпочалося будівництво дамби, яке було завершене 2011 року.
До пам`ятки природи відноситься «Соколів камінь» - це скала, на якій здавна гніздяться соколи. Тут були давні поселення. Про це свідчить знайдений біля підніжжя «Соколового каменю» глиняний горщик , в якому знаходились 32 бойових топірці та захисні стріли 3300 – 2800 рр. до н.е.
Моє село – Крива
Написала: вчитель фізики
Вакарова Тетяна Василівна
Село над річкою все в’ється
Ця річка Тисою зоветься,
Наймальовничіше село,
Що назву – Крива узяло.
Поміж садів, поміж полів,
Іще за прадідів-дідів
Несе в собі казковий рай,
Прекрасний, милий, рідний край.
Всім серцем любимо тебе
Іде б, і хто б, коли не був,
Цей смак води, цей запах трав
В житті ніколи б не забув.
Цвітуть сади, минає час,
А гори все ще молоді
Міняють покоління нас,
І все текти, текти воді…
Коломийка про село:
Всміхається над Тисою
Доленька щаслива,
У садочку потопає
Наше село Крива.
Воно таке, як косиця,
Ще й не таке буде,
Бо в нім живуть у достатку
Працьовиті люди.
Розцвіли міста і села,
Гори і долини,
Бо ми живемо щасливо
В рідній Україні.
Ой радіють люди в Криві
Та й понад Заріччям.
Щиро серцем зустрічають
Славне третє тисячоліття.
Проводились в селі і вечорниці. Одна з яких має назву "Піроскуби":
В одній хаті збиралися молоді хлопці і дівчата. Обов'язково потрібні були дві кімнати.
У першій за столом на лавочках сиділи дівчата і дерли пір'я, а хлопці веселилися і розповідали якісь історії, співали. Один із хлопців був за старшого, бо виконував роль старости. У руках він тримав паличку.
А в іншій кімнаті знаходився так званий "колодязь", у який хтось падав і "топився".
Першим до колодязя потрапляв хлопець, який кликав на порятунок дівчину / обов'язково називав ім'я.
Тепер до "роботи" брався староста. Він підходив до названої особи і постукував паличкою по плечах. Дівчина неохоче погоджувалася, бо не хотіла залишати роботу. Але староста не відходив, аж поки дівчина не вставала із-за стола.
Хлопця із "колодязя" треба було "рятувати" поцілунком. Якщо дівчина не хотіла цілувати, то залишалася у сусідній кімнаті, доки не виконала свого "обов'язку".
А далі в "колодязі" вже залишалася сама дівчина і вже на "допомогу" кликала хлопця. І так тривало цілий вечір.
Традиційними стравами на піроскубах були: обов'язково – узвар із сушених яблук і слив, кукурудза варена із цукром, пиріжки, голубці.