СЕЛО ДАНИЛОВО
Центр Данилівської сільської ради.
Населення: 1 850 жителів.
Географічні координати: 48° 08' 41.4" N • 23° 27' 27.7" Е.
Відстані: Київ — 803 км • Ужгород — 134 км • Хуст — 20 км.
Автомобільні траси: Т0733 «Драгово - Сокирниця».
Водойми: річки Байловка, Лазівський.
Перша писемна згадка: 1390 рік.
Місце, де тепер розташоване село, колись було великою долиною, яку називали Вільшанською. Вона простягалась від теперішнього села Сокирниця і аж до Колочави. Саме цю долину мадярський князь Лаборець дав у придане своїй дочці, яку видав заміж за хлопця із Галичини – Данила, які оселилися тут. Вільшанська долина була багата на сіль. Сіль у цій долині знайшли вівці. А було це так...
Вівчар пасучи вівці задрімав. Коли прокинувся, то почав шукати їх. Довго шукав, а коли знайшов, то побачив, що вівці зібрались у одну купу і лизали якесь сіре каміння. Потім вияснилось, що це було соляне родовище. І це означало, що ці землі принесуть велике багатство.
У мадярській низовині солі для населення не вистачало, тому сіль була дорога.
Добувачів солі (солекопів) називали шовагами. Хоч важко було працювати у соляних шахтах, де вручну добувалась сіль, та праця вела до заможного життя.
При передачі землі та майна у придане жінці Данила переписувачі спинились біля шахт, де працювали і відпочивали шоваги, і на запитання: „Чия ця земля? Копальні?” один із шовагів відповів, що це земля молодого князя Данила. Переписувачі так і записали – Данилова земля.
З тих пір поселення називали Данилово.
На той час сіль добували із трьох шахт: Верхньої, Середньої і Нижньої, які знаходились на глибині 80-100 метрів.
Шоваги опускалися в соляні шахти по сіль за допомогою великого колеса, на осі якого були прикріплені товсті канати із лебіжками. До річки Тиси від шахт була зроблена колія. Сіль грузили на дерев’яні вагонетки і тягли до Тиси. Там перегружали на бокори і переправляли по Дунаю у Мадярщину, Сербію, Австрію та інші держави, де не було родовищ по добуванню солі. До Данилівських солекопалень прибували люди із інших країв з метою заробити побільше грошей.
Село збільшувалось не тільки своїми людьми, але і приїжджими, які оселялись, женились та народжували дітей тут.
Розрослося населення села аж до 10000 тисяч душ. Про велику кількість населення свідчить старе кладбище (цвинтар) на Гродищах, де тепер ростуть великі дуби.
Одного осіннього дня по своїй звичці шоваги спустились в шахти, а тим часом на село напала озброєна татарська орда, яка на своєму шляху всіх убивала, придатне майно забирала, хати спалювала. Більшість данилівчан мужньо захищалась мотиками, косами, сокирами та ворог був сильніший. Вони катували людей, спалили село, а дітей кидали у глибокий колодязь. Багато людей повтікало в ліси, незважаючи на холод, щоб зберегти життя. Поле, де велась боротьба і до сьогодні носить назву Татарський лаз, а колодязь, де татари кидали дітей – Татарський.
Шоваги, що спустились у шахти за сіллю були позбавлені можливості звідти вибратися на поверхню, бо татари обрубали канати від колеса, яким вони спускались і піднімались із шахти. Протягом 8-10 днів було чути стогін шахтарів та крики із підземелля. Ті, що залишилися живими повернувшись із лісів намагалися допомогти шовагам вибратися на поверхню, але старання були марними. З такої відстані їх було не можливо витягнути, бо спуски в шахту почали осуватися і наповнюватись соленою водою. Саме на їх місці і утворилися озера, які і назвали за назвами шахт: „Верхнє озеро”, „Середнє озеро”, і „Нижнє озеро”. Родичі загиблих ходили на озера, молились, гірко плакали. Тому те місце, де знаходились озера і до сьогодні називається „Сумним”.
Та все ж двоє шовагів залишились живими: вони встигли скочити у бокору (тачку) і собою штовхали її до Тиси. Це був фін Гандалас і мадяр Гардагет. Через деякий час шоваги, які врятувалися почали будувати собі нові хати, але досить далеко від озер, бо боялись, що земля буде просочуватися соленою водою. Інші люди, які залишилися без хат після татарської орди теж почали будувати житло біля них. Так утворилися нові урочища із поселенням: Гардагат і Гандал, які і до тепер так називаються. Це було друге народження села Данилово.
Селянські хати
Обладнання і мешканці у хаті
Хати в селі будували із дерева, без фундаменту, а лише на великих углових каменях і підсунутими каменюками під „протеси”, на яких будують хату. Дахи були дуже стрімкими, щоб сніг легко зсувався із даху сам. Хати заможних селян покривали дранкою, а бідняки свої крили соломою, папороттю, або сіном. Прошивали солому, папороть або комиші і утворювались пласти суцільного покриву, який закріплювався на самому вершечку даху.
Хати такі були не вище двох метрів у кімнаті, або на зріст високого чоловіка. У хаті в основному були два приміщення: безвіконні сіни 10-20 квадратних метрів. Хатки бідняків без сіней. У заможних сіни просторі, тому перегороджені поперечною стіною. У задній, відгородженій частині – склад, так звана „кліть”. Там зберігалися харчові продукти і зимовий святковий одяг. Незаможні все те тримали у своїх маленьких сінях, а одяг висів на великих „клинках” вибитих у стіну під драбиною по якій ходили на горище. Лютими зимами кури спали на драбині у сінях, під драбиною гуси, ягнята, телята.
У кімнатах два вікна, а у заможних і по три, але у бідняків бувало й одне вікно і те замуроване лише скло у стіну, бо воно було дуже дороге у ті часи. Здебільшого хати були без підлоги. Земляна долівка взимку завжди бувала волога від снігу, який заносився з двору. Під задньою "глухою" стіною були: піч, шпор, ліжка і лавиця(а в заможних "лада" для одежі). В кутку між лавицями – стіл, а під ним 2-3-місна переносна лавочка.
Постелі були високі, довгі і широкі, збиті із простих дошок. У бідняків у долівку були вбиті росохаті колики на яких подовжні і поперечні товсті жердини, де були виплетені із тонших жердин "ліса", на них папороть, солома, які накриті домотканою веретою, чи ковдрою витканою із ганчірок.
Під постелями зберігали картоплю. Діти з мокрої долівки на босих ногах виносили на постелі багато бруду, бо часто ходили "лащити" ягнятка, які спали у хаті під постіллю, що звільнена від картоплі.
Печі і шпори (на дві чугунні плити) були зліплені із глини, а у заможних вимурувані із цегли. Дим із шпора і печі виходив на безкоменне горище через "цівку-луру".
Над постелями на довгій жердині, так званій "градці", звисали домоткані рушники – прикраси кімнати.
Перед постіллю або над нею повішена за селемено на ланцюжках або мотузці колиска, на яку у хаті була майже безперервна потреба, бо дітей народжували багато.
На стінах, які зазвичай були побілені вапном із голубою фарбою "синькою" обов'язково були 1-2 портрети "образи" – ікони, біля яких для прикраси розвішували порцелянові тарілки із орнаментовим розписом або глиняні тарілки.
Дорога і необхідна річ у хаті – лампа. У заможних вона із склом висіла над столом, а бідняки свою бляшанку прибивали до стіни. а до 50 років ХІХ століття у хатах світили "липинами", сухими довгими трісочками, або у виколупану із картоплі середину наливали трішки олії і клали товсту шерстяну ниточку. Нитка набравшись олії при запалюванні одного кінчика горіла і освітлювала кімнату.
Мешканців у хаті в рідких випадках було 3-4 чоловіки. В середньому 8-10, а іноді навіть по 12 і більше: дід, бабка, мама, тато, діти, онуки. Літом молоді члени родини спали на оборозі, на стайні, а взимку і по четверо на постелі, на лаві, на печі. Траплялись випадки коли чужа людина подорожник чи жебрак попросився на ночівлю, то на долівку заносили сіна чи соломи, накривали ковдрою або рядном і давали притулок. Не було тісно в такій хаті хоч би скільки душ. Бо народне прислів’я каже: „Де челядь не збісна – там і хата не тісна”.
Одяг і взуття селян
Більшу частину одягу і взуття селяни робили для себе самі. Літнім одягом слугували: чоловіча сорочка з домотканого полотна, гаті (чоловічі штани), що служили спідньою білизною. На зиму шили вуйоші, холошні, петеки, гуні із сукна овечої вовни.
Крім одягу із домотканого полотна шили та вишивали скатерті, верети, бесаги, тайстри, міхи, рушники. Все полотно і сукно із шерстяних ниток ткали жінки. У дорослого населення одягу було по 3 комплекти: два на роботу, один на святки, до церкви, у гості, на весілля. Верхнього зимнього одягу у заможних було по два комплекти, а у бідняків – один. Навіть були такі сім`ї, що одним верхнім одягом користувалися і двоє членів родини, а взуття носили по чергово і 2-3 члени родини.
Для дітей одягу не вистачало, бо знали, що якщо і буде одяг то дитина скоро виросте із нього, так що дітям не було у що переодягатися. Діти 6-10 років пересиджували у хаті, поки їх одяг прався та висушувався. Між сорочками дітей 6-7 років різниця була лиш у тому, що хлоп'ячі сорочки "довгані" застібалися на ґудзики спереду, а дівочі за потилицею. Взуття шили із шкури теляти, барана. Шапки "ковпаки" шили із заячої шкіри або ягнячої. Влітку здебільшого всі носили солом'яні шапки, які виготовляли чоловіки похилого віку, що вже не ходили на роботу у поле. У чоловіків на свято була чорна шапка, куплена у крамниці, і звичайно вона була одна на все життя.
Урочище "Городище"
У селі Данилово про "Городище" ходить легенда, що на вершині скали в Городищі був штаб або дозор монголо-татар, якими командував князь Батий.
Воїни його держали осаду Хустського замку. На вершині, у скелі, був викопаний колодязь. Його розвалини видно й дотепер.
Одного разу повезли готову варену сіль аж у Сигот. Покупцем солі був один старий дідусь, якому було 90 років. Він почав розпитувати людей, звідки вони, з якого краю, міста чи села.
Торгівці солі йому відповіли, що вони з села Данилова, що на Хустщині. Люди ще сказали, що ропу для солі беруть з Шандрівського колодязя. Це ропа вважалася найкращою. Вони запевнили дідуся, що не пожалкує, якщо купить від них сіль.
Дід купив від них сіль і сказав їм наступне: "Люди добрі, якби ви знали, яке у вашому селі є багатство, то ви б ніколи сюди не возили сіль, не відривалися би від родин, а жили й хазяйнували би дома, як у Бога за пазухою".
І далі почав їм розповідати про той колодязь: "У вашому селі є невелика гора. На тій горі є колодязь. біля нього в скелі зроблена скарбниця. А у ній знаходяться золото татаромонголів, які були завойовниками. А саме: 7 кадь золота (кадь – це залізна велика ванна). І якби ви цей скарб знайшли, то вам не потрібно було б ходити з сіллю по світу, а ви були б достатньо багаті. Але цей клад зачарували, коли відходили завойовники. Днем цей скарб стереже куриця, а ввечері півень. З одного боку вів до скарбниці підземний хід, який може пройти лише карлик".
Хто знає, можливо той скарб і досі схований в тій скарбниці.
Урочище "Байлово"
Серед мальовничих берегів "Цикль" і "Вусюгат" розкинулося невеличке урочище. В народі його називають Байловим. Народні легенди про цілющі властивості місцевої сірководневої мінералки виходять із сивої давнини. Спроби "виганяти ревму з кісток" у примітивних умовах проводилися народними цілителями у минулому столітті. Для цього у землі викопували глибокі ями, які наповнювали мінеральною водою. В таку "ванну" кидали розжарені на вогні камені і, коли вода сягала певної температури, хворі приймали купіль. Купаючись, вони промовляли заклинання, молитви, просили Господа зцілити їхнє тіло, дати силу і здоров'я. Можливо, звідси і пішла назва цієї долини - "Байлово", бо люди тут "баялись", тобто зцілялися. Саме тут колись діяла оздоровниця "Байлово", названа в честь урочища і річки Байлово, яка протікає біля неї.
Колись у цьому урочищі був невеличкий колодязь, який з'явився внаслідок буріння свердловин. А їх було у цьому урочищі кілька. Виявилось, що Байлово багате на сірководневий "буркут", як його називали данилівчани. Взагалі води йієї було багато, тому люди тут зробили саморобну "купіль". А виглядала вона так: серед кущів вільхи, верби та ліщини стояли 10 корит "кадьів", як їх називали люди. Неподалік горіло вогнище між камінням, зверху якого грівся цей казан. А коли вода ставала гарячою, їх розливали в "кадь", куди сідали люди і купалися. Приходили сюди звідусіль, з Крайникова, Сокирниці, Стеблівки, Золотарева, а також із м. Хуста. Йшли сюди всі, хто хворів на відкладення солей у суглобах, у хребті, набряки рук чи ніг, кому дошкуляв ревматизм кісток. Виявляється, що ця вода має надзвичайно цілющі властивості. Люди прийнявши кілька ванн (найчастіше 10), почували себе набагато краще. Для повного одужання вони приймали 30 ванн із перервами по 10.
Робота ця була не дуже легкою, бо приходилося жінкам, які там працювали все носити вручну. Все те, чим потрібно було гріти воду, вони носили з лісу, збирали хворост. А гріли ці ванни дві жінки Гайович А. В. і Шимон М. М.
Мінеральне джерело біля Данилівської школи
Одне з лікувальних джерел знаходиться і біля діючої школи, за річкою Байлово. Склад води джерельця дуже корисний. Вода має цілющі властивості. І в її складі переважає вміст сірководню. Люди приходять до цього джерела, щоб набрати води для домашніх ванн. А лікує ця вода від остеохондрозу. Крім того, вода дуже корисна для зростання кісток при переломах. Данилівчани помітили, що вода ця сильніша за води інших джерел, які знаходяться на території села. Це і по кольору води помітно, бо вона темніша й на вигляд. Запах має тухлих яєць, і є сильніший від інших вод. Вона дуже добра й для пиття, бо допомагає від кишкових захворювань.
Джерело "Тивкеш"
У Данилові, крім двох джерел із складом сірководню, є ще одне. Воно мало кого привертає до себе, бо знаходиться в урочищі "Тивкеш", де люди із звички, майже зовсім не звертають на нього уваги. А джерело це надзвичайне, бо вода ніби жива, б'є з-під землі фонтаном і ніколи не висихає. Цю живущу воду крім данилівчан, які використовують її як лікувальну від остеохондрорзу і заживання кісток чи ран, ще дуже полюбляє пити худоба. Виявляється, що вода ця лікує не тільки кістки і рани, а й служить найкращими ліками від захворювань кишково-шлунково тракту.
Дерев’яна церква св. Миколи Чудотворця, 1779 р.
Гордістю Данилова є дерев’яна Миколаївська церква, яку побудовано із дуба на зручному пагорбі, де не підтікають ґрунтові води. Для зведення церкви було використано 5000 курячих та гусячих яєць. Завдяки географічному розташуванню, церква входить до складу Золотого церковного чотирикутника.Така умовна назва виникла у географічної області, по краям якої розташовуються чотири села, в яких збудовані та збереженні давні дерев'яні церковні споруди. Унікальним у будівництві церкви є те, що вона будувалася без жодного цвяху. Церкві будівельники надали особливої святковості та величності, вона відрізняється особливою стрункістю та витонченістю, є втіленням динаміки, пориву вгору. Дзвони для неї були завезені із США, куплені жителями села, які емігрували в пошуках роботи.
Церква двозрубна тридільна з рівноширокими нефом і бабинцем та меншим прямокутним вівтарем у плані. Над бабинцем здіймається чотиригранна каркасна вежа, завершеним високим готичним шпилем з чотирма віжечками на рогах. Під дахом вежі розміщенні голосники, нижче під ними підсябиття. Всі дахи криті лемехом. Дах вівтаря набагато нижчий даху нефу. Церква збудована з дубового дерева на кам’яному фундаменті, кладеному на розчині. Замки виконані в “канюк” з потайним навкісним зубом без лишків. Піддашшя, яке оперізує церкву лише з трьох сторін, лежить на випустах вінців зрубу. При вівтарному зрубі піддашшя переходить у його дах. До західного фасаду примикає закритий ґанок (притвор), який є продовженням зрубу бабинця. До притвору ведуть двері з написом про час побудови пам’ятки. В притворі прорізані фігурні віконця по два з боків і шість спереду. Над ґанком влаштована відкрита галерея.
Неф і вівтарний зруб перекриті високим коробовим склепінням, у бабинці плеската стеля. При західній стіні нефу влаштовані хори. Вихід з хорів у приміщення над бабинцем відсутній. Виріз між бабинцем і нефом має форму ажурної аркади.
В церкві знаходиться дуже знищений іконостас. По збережених іконах і обрамленнях його можна датувати ХVІІІ ст. Всього збереглося 9 ікон, решта втрачені. Стіни і склепіння вівтарного зрубу вкриті настінним живописом. Живопис виконаний клеєвою фарбою на білому крейдяному ґрунті. На стиках брусів наклеєна полотняна паволока. Цей стінопис настільки знищений (75%), що важко відчитати зображені на ньому сюжети. По центру склепіння зображена Богоматір знамення, по боках в овалах святителі. На західній стіні жертовник з палаючим вогнем.
Цей стінопис, як свідчить напис на західній стіні вівтаря над царськими дверима, виконаний у 1828 р. художником Йосифом Корнмаєром старанням місцевого священика Дмитра Турца. Напис виконаний на латинській мові.
Церква збудована у 1779 р. Це підтверджують написи на дверях ґанку і церкви. На перших дверях виконаний латинню, на других кирилицею. За стилем пам’ятка відноситься до Хустської групи дерев’яних церков Закарпаття.
Народний історико-краєзнавчий музей "Хата бабки Павліни"
Бабка Павліна - головний культмасовий організатор, хранитель місцевих народних звичаїв, засновник двох музеїв, режисер-постановник, хореограф, гід-екскурсовод, літописець історії села.
Жіночка, попри почесний вік, виглядає на диво жвавою, переповненою енергією та силами, що, вочевидь, пов'язано із масою цікавих захоплень та корисних справ, якими насичене життя бабці Павліни.
У старенькій сільській хаті, непримітній із боку автотраси, бабуся Павліна організувала міні-етнографічний музей: старовинні церковні книги, оповиті павутинням, давні предмети побуту, образи, стіни, встелені вишиванками, рушниками. У сінях лежить купа великих целофанових пакетів, у яких, як виявилося потім, зберігається народний одяг, вишиванки. Їх у бабці Павліни постійно позичають місцеві колективи для різноманітних виступів та урочистостей. У хатині-музеї на стінах та столі – розписані тарілки та глечики, багато старовинних автентичних предметів побуту – від кухонного начиння до військових раритетів. На одвірку справа висить заіржавілий багнет із гвинтівки часів Першої світової війни. Бабця Павліна каже, що його, як подарунок, у музей приніс циган, який влітку доглядав її з дідом корів.
Є у музеї й куток "Недоспівана пісня". Там знаходяться незавершені роботи місцевих народних умільців, докінчити які їм завадила смерть. Бабця Павліна може розказати історію кожного такого експоната.
У будинку сільської "мерії" величезна кімната також уся прибрана унікальними експонатами, різноманітним шиттям, весільними народними костюмами, писанками та архаїчними предметами побуту. Речі в музей люди самі почали зносити, коли побачили, як це гарно виглядає. В кімнаті дві великі рукописні "книги": "Гордість нашого роду" (з вирізок із газет про відомих представників села) та "Мій край, моя історія" (рукописна історія села, записані перекази старожилів про Данилово, старі фотографії та ксерокопії знімків мешканців Данилова). Усе це бабця Павліна укладала власноруч. Старенька пані ще й досі ходить до старожилів села й розпитує, записує все, що може бути цікавим для нащадків. Уже зібрала велику кількість легенд та переказів про походження Данилова, сусідніх сіл та довколишніх місцин.