Хустська Районна Державна Адміністрація
Хустський район, Закарпатська область

СЕЛО КРАЙНИКОВО

Село, центр Крайниківської сільської ради.

Населення: 1560 жителів.

Географічні координати: 48°07′10″ пн. ш. 23°26′26″ сх. д.

Відстані: Київ – 800 км., Ужгород – 131 км., Хуст – 17 км.

Автомобільна траса: ТО733 "Драгово-Сокирниця".

Водойма: річка Байловка.

Перша писемна згадка: XVII ст.

 

Село Крайниково – це невеличке село Хустського району. Воно розташовано в центрі рівнини між селами: Сокирниця, Стеблівка, Данилово, Новобарево. Знаходиться воно в південно-східному напрямку від районного центру міста Хуст.

                                                                       

Крайникові більше 400 років. Перші жителі жили в урочищі „Вовчий потік". За легендою - перший житель села був Крайник. В цьому урочищі на людей дуже нападали вовки і село перейшло на інше місце під урочище „Косийовий сад", що розташоване за 2,5 км. від сучасного села. Тут побудували першу церкву. Старожили села поговорюють, що зведена вона була за намітками одного із солоунських монахів, що прибув до тутешніх місць. І що працювали на ній молоді майстри із сусідніх Вонігова та Тереблі. Село дістало назву Церквище. Це було на горі і важко було з водою. А ще з'явилась епідемія корели. Люди спалили все і худобу в тому числі. Після чого переселилися вниз. У тому селі тоді було 700 жителів. Село, отримало назву Мігалко-фолу. (імовірно, що першим, хто перейшов, був Михайло).

З того часу і до наших днів в селі святкують дев'ятий четвер після Великодня, як день (переходу і захисту від хвороби), як „зарюк" - або „дев'ятий четвер" святять воду, якою потім освячують будівлі і худобу.

                                                                                          

На місці, де розмістилося село був довгий ліс, а кругом болота. У лісі була криниця під назвою „Морське око” – цілюще джерело. Біля криниці кругом обрубали дуби і з них побудували церкву. З криниці воду брало майже все село. Тут було видовбано з дубів два "валови". В них постійно текла вода і селяни напували там худобу. Проїжджаючі люди із сусідніх сел теж напували тут коней, волів взимку і літом, бо джерело близько біля дороги, а вода в ньому зимою тепла, а літом – холодна. Зі слів старожилів вода з криниці має цілющі властивості. Також унікальність даного джерела є в його високій дебитній потужності та мінералізації. Вода гідро-хлоридна натрієво-кальцієва. Мікроелементи: марганець, двоокис кремнію. Для лікування захворювань органів травлення. Потужний водоносний горизонт вибиває цілющу воду ще в двох місцях поруч, на віддалі 100 м. За селом, з сторони Новобарева, тече річка шириною 3-3,5 м., де можливо і бере свій початок криниця "Морське око" (За словами інженера-геолога Чепканича Івана Петровича,жителя с. Крайникова, 1939 року народження).

За переказами старожилів сучасна назва села походить від імені першого жителя. Три брати розійшлися у різні сторони від джерела Данило, Шандор і Крайник. Крайник розчистив дуби і побудував собі першу хату.

Інша версія - від крайньої хати, яка була в сторону Новобарева. На цьому місці села, був дубовий ліс. Люди з Хуста йшли в сторону Новобарова дорогою. Вони боялися вовків і говорили: „Якби дійти до крайньої хати, а тоді не страшно". І тому назвали це місце Крайня, а згодом і Крайниково.

Існує й ще одна версія походження назви села. Вона мабуть, сформувалась ще під час прокладання давніми уками (карпами) тунелю, який вів від Хустського замку до села Дулово Тячівського району. Про цей підземний хід згадується в книзі Яна Душаника «Хуст в Марамороші» (Прага, 1932 р.). Отже, можна зробити припущення, що цей хід спочатку "кінчався" сучасним Крайниковим, а вже потім був продовжений до села Дулово Тячівського району. На цю обставину вказує і той факт, що село Крайниково відігравало теж не мало важливу роль у торгівлі на Великій Соляній дорозі. Адже із Сокирниці через Крайниково і Дулово на ній була своєрідна «перемичка» дороги. Тому легенда про те, що Крайниково було відоме здавна, має під собою реальні підстави.

В середні віки тут було феодальне помістя поміщика Поган К., угорця за національністю. В селі з однієї сторони виділяється невелика група багатих куркулів, з другої - велика маса сільської бідноти. Більшість із селян не мали грошей навіть сплатити борги чи купити кукурудзяного хліба, щоб не померти з голоду. Все знаходилось в руках місцевих торгашів-євреїв і уніатської церкви.

Сьогодні деякі дослідники оминають свідчення про вік наших населених пунктів. Не беруть вони до уваги й очевидні артефакти. Бригада Василя Ливки, споруджуючи фундамент під введену недавно сільську амбулаторію, наткнулась на сліди колишньої споруди. По всій вірогідності це були залишки стін чималих розмірів басейну, до якого поступала вода із джерела з мінералізованою водою. Отож у ньому оздоровлювались давні крайнівчани. І судячи по розмірах басейну, їх нараховувалось чимало.

Одна частина села була розміщена на віддаленій гористій місцевості, де стояла й церква. Ця місцевість до сьогодні називається Церковищем. Але під час великої засухи 1620 року, коли у верхній частині села на тривалий час пересохли криниці, люди почали переселятися на низину. Цей процес тривав не одне десятиліття. І призвів до того, що на території сучасного Крайникова жила більшість людей. Тому в 1866 році крайнівцями було вирішено перенести сюди і церкву. Так сформувалась інфраструктура села.

Історія залишила згадки й про участь крайнівчан у важливих подіях давнини. Так, наприклад, відомо, що чимало жителів села займались продажем солі, меду та шкір диких тварин по країнах Європи. Не рідко вони брали там участь і у війнах. Зокрема і в битвах проти татар і турків, за що вони були нагороджені королями та імператорами багатьма земельними наділами, сформувавши таким чином клас нямешів. Отож вже на початку XVII століття ми спостерігаємо різке розшарування крайнівчан на багатих і бідних. Щоб закріпити батраків до роботи в багатіїв, був проведений перепис населення і надавались прізвища родинам.

Попід гірку на Сокирницю текла річка але її перегатили. Пустили під гірку до водяного млина. Його у спадок від батьків дістав Форкош Цало. Будував млин Орендюк Павло Андрійович, що жив на церковній землі. Люди самі копали спеціальну канаву, куди пускали воду, а вода падала з гори, прямо на колесо. Канава була завдовжки 250-300 м. Люди приходили молоти зерно з трьох сел. Працював Цало у млині до 1944 року.

З 1945 року млин було передано Оросу Петру Юрійовичу. Він був доброволець, фронтовик, який працював тут до 1965 року. Далі води вже не було, вона перетекла у річку Байлову, яка і досі тече через Крайниково на Сокирницю.

Перші корінні жителі с. Крайниково мали фамілії: Йокоб, Кульчар, Мольнар, Сег, Деяк, Орос, Лукач.

                                                                    

Гордістю селян є дерев’яна Свято-Михайлівська церква та дзвіниця, які побудовані в 1668 році, без єдиного гвіздка, все на чопах, – одна з найстаріших в районі і є однією з найбільш оригінальних культових споруд в області. Висота церкви 25 метрів, довжина 14 м. Про рік зведення свідчить напис на надпоріжнику притвора (бабинця). Церква маленька (розміри вівтаря дорівнюють 7х8,5 ліктів, а рівно широкого зруба нави та бабинця 14х20 ліктів; 3,22х3,95 м та 6,48х9,25 м). Церква трьохдільна з рівношироким бабинцем та навою і вузчим вівтарем. Нава і бабинець перекриті одним стрімким чотирьохсхилим дахом, вівтар має такий же по формі, але нижчий дах. Побудова плану церкви – архаїчна. Церква побудована з високих дубових брусів, з’єднаних врубками в канюк з потайним прямим зубом. Віконця – маленькі 26х37 см та 36х37 см. Однак в архітектурі цієї церкви з’являється новий конструктивний прийом, відсутній в старіших церквах і який дуже рідко зустрічається і дальше – ґанок-галерея зв’язана у західній стіні в один загальний зруб бабинця і нави. Цей прийом запозичений з житлово-господарського будівництва України.

 Від ґанку-галереї опасання, яке опирається на випусти зрубу і переходить у дах вівтаря. Вікна надопасання нави більші ніж вікна підопасання. Над бабинцем височить прямокутна в плані, висока вежа з підсябиттям з високим шпилястим завершенням і чотирма маленькими шпилями по кутах.

Під дахом піддашшя на північній стіні надопасання є намальовані чорною фарбою (сажою) контури апостолів з написами, а на західній стіні бабинця також намальовано архангела Михаїла.

Побудована в ХVІІ ст. церква мала плескаті перекриття, які йшли по сволоку. Плескаті перекриття були замінені на коробові в ХVІІІ ст. На східній стіні вівтаря, зовні є дата АYОЄ (1775 р.). Можливо, що вона відповідає перебудові склепіння.

В наві найбільш старий стінопис зберігся на східній стіні, це є зображення апостолів і Пантократора з предстоячими Марією та Іоаном Хрестителем і ймовірно відносяться до побудови церкви 1668 року.

Ктиторський напис під зображеннями на стіні св. Миколи (південна стіна) та архангела Михаїла (північна стіна) свідчить про те, що вони були намальовані в 1771 році. Ці зображення монохромні, виконані місцевим майстром в стилі народного закарпатського живопису.

Іконостас, після перебудови склепіння, був перероблений в 1763-1768 роках, про що говорить напис під іконою Богородиці на педелі, яку виконав маляр Яворський з Вілка у 1766 р. Напис на дияконських дверях відноситься до 1763 р. В іконостасі збереглись ікони з ХVІІ ст. – “Собор архангела Михаїла”. Празнички, нажаль, втрачені.

В кінці ХVІІІ ст. народний маляр – примітивіст розмалював вівтар на Євхаристії, Старостей та намалював окремі постаті святих і мучеників.

                                                                    

Матеріал для будівництва церкви був поряд – це дубовий ліс, що оточував село і низинні території Потисся. Стоїть тут і сьогодні дуб-велетень віком понад 500 років, обхват якого на висоті 1,3 м. становить до 5,68 м.

4 жовтня 1997 року Свято-Михайлівську церкву було відкрито знову після 50 років її закриття (1947 р.). Кожну другу неділю тут проводиться богослужіння малочисельною греко-католицькою церковною громадою, яка виконала деякі ремонтні роботи.

В 1996 році у селі започаткували будівництво чоловічого монастиря на території колгоспного саду. Внизу під монастирем є штучне озеро. Монастир отримав назву на честь святого мученика Стефанія.

                                                                        

Церква св. арх. Михайла 1927 (УПЦ)

Розповідають, що цегляну православну церкву почали будувати в 1923 р. і закінчили в 1926 р. Очевидно, 1927 був роком освячення церкви. До церкви перенесли чудову дерев’яну дзвіницю, що стояла біля давньої готичної церкви. У 1974 р. В. Якубець розмалював інтер’єр церкви. У 1980-х роках місцеві майстри на чолі з Петром Оросом прибудували до нави крилоси, дзвіницю повністю оббили бляхою. В 1996 році її розширили у дві сторони – у вигляді хреста.

В урочищі "Березник" знаходиться ще одне мінеральне джерело №2 - гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення. В народі його називають "Біля Шкірдані". Має потужний дебит та високу мінералізацію.

                                                                            

На честь загинувших 12 крайниківчан на фронтових дорогах під час Другої світової війни встановлено пам'ятник в центрі села.