СЕЛО ГОРІНЧОВО
Походження назви: Горінчово — від «вигоріле місце»; припускається, що поселення виникло або на місці, відвойованому від лісу, шляхом випалювання кущів та чагарників, або ж там, де в дохристиянський період розпалювалися вогнища задля «очищення вогнем» нових членів місцевої общини.
Факт: Горінчово відоме як «село казкарів» — фольклорист Петро Лінтур (1909-1969) записав тут понад 300 оригінальних казок та легенд, збірки яких неодноразово виходили друком в Україні протягом 1960-1990-х років.
Перша згадка про село під назвою «Зелеумезеу», Zeleumezeu в історичних документах, відноситься до 1350 року. 1403 року вперше вживається назва «Гарінча» (Haryncha), 1460 — Герінче (Herincse), 1555 — Геренчі (Herenczy), яке й закріпилося в угорській офіційній версії до наших днів.
Околиці Горінчова були передані угорським королем Лайошем I у володіння родини Білкеї. Село входило до складу Мараморошської жупи (комітат) Угорщини. Жителі Горінчова брали участь у селянській війні 1514 року й у визвольній війні угорського народу 1703—1511 років.
1813 року, у Горінчові зведено Михайлівську греко-католицьку церкву. Церква була оздоблена багатим та вишуканим різьбленням.
1934 року зведено Свято-Вознесенську православну церкву, 48° 16' 09.3" N • 23° 25і 46.0" Е, цінністю якої є іконостас "Ікона зняття Ісуса Христа із хреста", якій понад 150 років.
За переписом Австро-Угорської імперії 1910 року в Горінчові було 4070 мешканців, переважно українців (також були жиди, німці, угорці). В тогочасних джерелах Горінчово згадується як «селище» ("nagyközseg" — статус, близький до містечкового) Хустського округу (повіту) Мараморошського комітату. Селище мало свою символіку - печатку з зображенням селянина з палицею та дерева.
Після Тріанонської угоди 1920 року Горінчово входить до складу Чехословаччини, у селі з'являються православні, які підлягають Сербській патріархії. 1938 — у складі автономної області Підкарпатська Русь, з лютого 1939 — у складі Карпатської України. Але вже у березні того ж року Угорщина окупувала село. Під впливом комуністичної пропаганди 45 чоловік утекли в совєцьку зону окупації України. Утікачів відразу помістили у фільтраційні табори НКВД, а згодом — у тюрми ГУЛАГу, звинувативши у шпіонажі. 23 жовтня 1944 року в село ввійшли радянські війська. Тоді ж завербували кілька мешканців села у Чехословацький корпус Людвига Свободи.
В 70-х роках 19 ст. до 35 га землі Горінчова знаходилося в руках церкви. Цю землю, звичайно, обробляли селяни, які змушені були відробляти "роковину". В місцевого попа було 15-20 га власної землі, яку також безплатно обробляли селяни. Крім того, попові треба було платити ще і натуральний податок "коблину".
Головними с/г культурами, які вирощували селяни в селі, були
кукурудза, картопля, жито, овес. Але врожаї цих культур були низькими,
матеріальне становище жителів села було дуже важким.
Важким тягарем на плечі селян лягала система штрафів, яка набула широкого розмаху. Особливо обтяжливими були штрафи за збирання сушняку та хмизу в державному лісі.
Багато людей помирало від дизентерії, скарлатини, віспи. Лікаря в селі не було і селяни змушені були іти пішки 15 км на прийом до лікаря в Хуст. Проте на оплату лікаря потрібно було мати великі гроші, яких у селян не було.
В таких умовах і загальна культурна рівність та грамотність населення в Горінчові, як і в усьому Закарпатті, залишалася дуже низькою. Навчання велося мадярською мовою.
У зв'язку з голодуванням наприкінці 19 на початку 20 ст. масового характеру набув відхід закарпатських селян-бідняків на Угорську рівнину на роботи у поміщицьких і казенних господарствах. З напливом великої армії поденників поміщики значно зменшували заробітну плату.
Важке економічне становище кидало чимало жителів села в "американські штати".
ЛЕГЕНДА ПРО СЕЛО
Люди старшого покоління розповідають, що неподалік Хуста жив барон, володар величезного масиву орної землі та лугів. Був він жорстоким визискувачем, деспотом, по-звірячому катував селян - кріпаків, які тікали від нестерпного гніту в ліси, будували собі колиби, займалися мисливством, розводили худобу, а на викорчуваних та випалених галявинах сіяли овес, жито. Назва села, як твердять сторожили походить від слова „горіти". Виникло Горінчово на місці, вкритому колись могутніми дубами, кущами та чагарниками, які викорчовували, а потім спалювали. У давнину розповідають, в центрі поселень постійно палало вогнище, щоб дика звірина не підходила близько до людських осель та родючих нив...
Казки одного села
Вивчення казкового репертуару одного села дозволяє з'ясувати ряд важливих питань, а саме, як передаються казкові сюжети від покоління до покоління.
У Горінчові майже кожна людина знає одну-дві казки. Тут виявлено 9 казкарів, записано їх репертуар - триста текстів.
Зібрані тексти казкового епосу Закарпаття дають можливість простежити зв'язки закарпатської казки із загальноукраїнською і російською, з фольклором західних слов'ян. Від Андрія Калина записано 120 сюжетів, Юрія Ревти (40), Юлія Тегзи-Порадюка (30), Хоми Плешинця (35).
Серед казкарів 20 століття - люди різних професій і різного життєвого досвіду. Та всі вони трудівники-хлібороби, лісоруби, ковалі. Горінчівський казкар Дмитро Петрик у 1914 році, під час наступу російських військ на Львів, потрапив у полон і 5 років працював у Омській губернії, де захопився оповідями сибірських казкарів, від яких перейняв кілька рідкісних сюжетів, серед них і казку про Єруслана Назаровича, невідому на Західній Україні.
Найстарший казкар Горінчова Юрій Ревть з великим бажанням розповідає казкові історії. Він полюбляє діалоги, вводить в текст прислів'я і приказки.
Про Горінчівських казкарів знята кольорова короткометражна стрічка "Казки одного села". Головними дійовими особами в ній виступили коваль- казкар Юрій Дмитрович та молодий казкар Едік Попович.
Хто цікавиться незвичайною творчістю казкарів може познайомитися з рукописним альманахом "Творчість юних казкарів", у шкільному кабінеті української мови та літератури.
До речі, тут же дбайливо оформлений і куточок "Наш казкар" про незабутнього Андрія Калина.
В селі Горінчово щороку проводиться фольклорне свято казкарів «Живуча казкарська традиція» та свято ""Проводи овець в полонину.
Фермерське господарство " Райський куточок" - місце ідеального відпочинку
Адреса: Закарпатська область, Хустський район, с.Горінчово, вул. Незалежності, тел.: 067 75 65 244
У селі Горінчово розташована унікальна екоферма, яка нараховує понад 15 видів диких і свійських тварин та екзотичних птахів.
Господар угідь Василь Шимон спочатку почав справу з овець, потім завів буйволів. Їх доглядати найважче. Кожного року потрібно двічі обробляти їх спеціальним розчином від кліщів, тримати у чистоті та порядку. Адже ці рогаті тварини попри свій грізний і кремезний вигляд насправді дуже чистотні, поважні та витривалі. Спокійно підходять до відвідувачів і дозволяють себе гладити. Господар постійно їх тримає на полі, лише ночувати веде у відведені для них приміщення. Тому буйволи і мають дуже корисне молоко, позаяк щоденно вигулюють на свіжому повітрі і їдять поживну траву.
Крім овець і буйволів на фермі можна побачити оленів, страусів, косуль, коней та зайців, диких кабанів, диких та свійських качок і курей, фазанів та павлінів. Для кожного тут є своя територія і свій нічліг.
Олені розгулюють серед молодих насаджень вітамінних дерев. При цьому зовсім не лякаються людей.
Їхні сусіди – дикі кабани. Хоч дикими насправді їх назвати важко, адже власник спокійно підходить до них і чи не з рук годує травою та сіном.
Далі поважно виглядає допитлива самиця страуса. Вона часто гуляє і майже весь день проводить на подвір’ї.
Верхи можна покататися на блискучих конях-гуцуликах із довгими вичесаними гривами та білими "носочками". Навіть діти не бояться осідлати вороного, який катає охочих обережно і поважно.
З-поміж чотирилапих екзотичних тварин є і крилаті - витончені пави, карликові родини курей, різнокольорові фазани, косулі та качки, які товаришують з пухнастими зайчиками і разом гуляють своїми угіддями.
Ферма славна ще і тим, що тут виготовляють власні екологічно чисті сири, вурду, бринзу, сметану з буйволячого, овечого та коров’ячого молока, з яких роблять дегустаційні тарілки. Є змога продегустувати ряд фруктових самогонок, після чого посмакувати справжніми закарпатськими блюдами. Тому відвідувачів тут завжди багато. Особливо до свят. А гостинні господарі завжди раді гостям.
Казкар Андрій Калин
Андрій Калин – чи не найвідоміший із сучасних українських казкарів. Його казки багато разів видавалися на українській, російській і чеській мовах. Він традиційний казкар з широким діапазоном, з багатим і різноманітним репертуаром.
Калин Андрій Степанович народився 3 травня 1908 року в селі Горінчово в селянській родині. У 8 років залишився сиротою, ріс у наймах. Всі свої дитячі та юнацькі роки тяжко працював, бо треба було допомагати одинокій матері та меншим сестрам.
При створенні колгоспу А.С. Калин став одним із перших його членів, де працював чесно до виходу на пенсію.
Сюжети його казок оригінальні. Позитивним героям-трудівникам, знедоленим селянам, сміливим опришкам, протиставлені ненажери, багатії, нероби. Мова казок насичена приказками й прислів'ями, в ній є чимало діалектизмів.
З ранніх років у майбутнього казкаря виробляється тонке вміння відрізнити хорошу казку від поганої, справжнього майстра від ремісника. Він створив серйозну школу казкаря і ґрунтовно сприйняв народну традицію.
Велику частину свого репертуару зібрав Андрій Калин у своєму селі, але разом з тим увесь час черпав його із казкових скарбів Закарпаття.
Помер Андрій Калин 11 грудня 1979 року.
Для охочих відвідати культурні місця у с Горінчово, запрошуємо до Горінчівського краєзнавчого музею «Берегиня», 48° 16' 14.4" N • 23° 25' 55.2" Е, який розміщується в приміщенні Горінчівської ЗОШ І-Ш ст.
Музей займає 4 кімнати загальною площею 52 кв.м. В музеї знаходяться експонати старожитностей: кімната казки Андрія Калина. На будинку, в якому народився та проживав казкар, встановлена меморіальна дошка. В 1990 році перейменовано вулицю Тиха на вулицю А.Калина. В музеї оформлено стенди збирачів народної творчості П. Лінтура, І. Хланти та І. Сенька, а також стенди, присвячені Горінчівським казкарям А. Калину, Ю. Митровичу, Ю.Ревтю. Зроблено альбоми та буклети творчості молодих казкарів с. Горінчово Е. Поповича, В. Гонаря, А. Романа. Зроблено розгортку творчості учнів-казкарів школи, зібрані їхні казки, літературне краєзнавство (всі книги закарпатських письменників); світлиця (оформлено інтер’єр стародавньої хати); кімната Бойової Слави (стенди альбоми, розгортки, ордени та медалі). В музеї оформлено папку «Наукові працівники - вихідці з Горінчова», де зібрані статті з газет, фотографії відвідин музею, запис в книзі відгуків та матеріали з біографії Тібора Поповича - директора Русинського дослідного інституту в Угорщині, голови русинського культурного об’єднання «Будителі» (Будапешт), який народився в селі Горінчові. Його батько був директором русинської (основної) школи в селі Горінчові, а мати – вчителькою початкових класів. Навчався Т.Попович у Московському університеті імені М.В. Ломоносова на географічному факультеті. Тібор Попович працював на кафедрах Пражського та Будапештського університетів, розробив багато наукових праць з географії. Побував у наукових відрядженнях в Москві, Петербурзі, Іжевську, Удмуртії, Талліні, Вільнюсі, Ризі, Львові та багатьох містах світу. Автор 6 книг, 6 розділів в книгах та більше ста публікацій в часописах, які вийшли на угорській, русинській, російській, українській, польській, англійській, німецькій, естонській мовах.
Легенда про Горінчово
Нічний пейзаж. Краса нічного лісу.
Туманний слід і сяйво зірочок.
Веселий місяць розгорта завісу
В цікавий світ легенд і казочок.
І я іду з минулого століття...
Далекий слід — історія жива:
Он почало село моє горіти,
Його щоб очистилась корогва...
Давно іще тут поселились люди –
І землероби дужі, й скотарі.
В любові жили і щасливі були,
І до роботи брались до зорі..
Та враз єврей в оцім селі з’явився
І корчму невелику з(5удував.
У ній немало хитрістю нажився
І п’яних хлопців підло обдирав.
Ішли роки. І люди працювали,
Та не могли позбутися цур’я.
За це жінки прокльони посилали
На голову гидкого корчмаря,
Що споював у себе чоловіків
І множив сім’ям їх довги.
Не було інших проти нього ліків,
Ніж спонукать податися в біги...
Тихенький вечір. Місяць світлом грає.
Від річки свіжим вітром повіва,
Де перелесники розмову мають
Й таємні мавок чуються слова.
Ніхто не ждав від них якогось лиха
У літній вечір з шелестом в траві.
Та над селом злетіли, наче вихор,
Жінки горянські наші вольові.
Бажання прагнули вони здійснити-
Нехай вогонь розсудить їхніх доль.
І смолоскипів блиск, вогнем политий,
Став темені зловісної король.
Стихія друга за шахрайство мстила-
В очах горянок блиски знависні-
Й це полум’я розкидувала сила,
Щоб все дотла згоріло у вогні.
Селу Господь послав у кару й вітер –
Із гір спустився раптом ураган,
Щоб знищить все, що залишилось тліти
Й село в їдкий потонуло туман. Згоріло все...
Ця казочка правдива
Без домислів усяких і обмов.
Й Горінчево відтак назвали з дива,
Що виросло на попелиці знов.
.... Наказуються помисли гріховні,
І ниці вади, і діла брудні,
Бо треба жити людям всім достойноІ добру сла
ву мати по собі.
В ній радісно й село моє сповите,
Й забуті біди наші всі старі,
Й для кращого майбутнього тут жити
Стараються правдиві трударі.
